ЗАКОН ЮРІЯ ЛИПИ – АПОСТОЛА НОВІТНЬОГО УКРАЇНСТВА

Виповнилося 125 літ від дня народження

 автора філософсько-політологічної трилогії –

«Призначення України», «Чорноморська доктрина», «Розподіл Росії»,

а також багатьох художніх творів

– Вперед, Україно! В Тебе – тяжкі стопи,

Пожари хат димляться з-під них.

Ні Росії, ні Європі

Не зрозуміти синів Твоїх!

Юрій Липа. Суворість 

2008 року була завершена екранізація оповідання Юрія Липи «Закон», одного з шістнадцяти прозових творів, що увійшли до знаменитого «Нотатника» письменника – збірки оповідань і повістей, написаних безпосереднім учасником і свідком Визвольних змагань 1917-1921 рр. «Це детально розроблені постаті добрі і злі, позитивні і негативні, тих, що будували державу, і тих, що свідомо чи ні, її валили. Це безпристрасність майже лікарська…» (Святослав Гординський).

Короткометражка українського кінорежисера Віталія Потруха «Закон» здобула перемогу на XVII Міжнародному кінофорумі «Золотий витязь», що проходив у Москві, у номінації «Дебют. Короткий метр». Фільм і справді цікавий. Але 17 років тому я не втримався від критичної репліки щодо точності відтворення оригінального задуму «Закону» – одного з воістину непроминальних документів трагічної для України епохи, талановито відтворених Юрієм Липою в художній формі.

Складається враження, що режисер/сценарист не зуміли уповні відтворити сутність прозового оригіналу. Кудись заподілись важливі авторські наголоси, виразно національні акценти. Певний етичний вимір залишився, але без художньо-документальних наголосів, чітко розставлених Юрієм Липою, національний сенс Визвольної Війни у кінострічці міліє, перетворюючись на близьку до стандартної совєтської інтерпретації одного з фрагментів так званої «громадянської війни на Україні». Натомість у «Законі» автор передусім порушує тему ідентичності – Зрада i Помста, а також тему морально-етичну – Закон людський та Закон Божий. Це вкрай важливо для розуміння контексту твору – в оригіналі йдеться не про українське село, а про ЗОВСІМ ІНШЕ, ментально чуже («село велике, кацапське, колонія – що то ними миколаї дорогу Україні до моря перегороджували»). І саме з цього неукраїнського села не повернулась петлюрівська застава...

Творці фільму значною мірою відійшли від описаної Юрієм Липою трагічної події, всупереч концепції автора. Можна припустити, що саме через режисерську інтерпретацію фрагментів оригіналу твору й була отримана нагорода на Московському кінофестивалі…

Нині, в час жорстокої російсько-української війни, розставлені Юрієм Липою акценти вкрай важливі для розуміння подій як 1919 року, так і останнього десятиліття XXI століття. Тож варто ще раз уважно прочитати та проаналізувати цей дбайливо вмонтований у літературні рамки своєрідний документ епохи – оповідання «Закон». Півжирним шрифтом позначені авторські наголоси.

Олег К. РОМАНЧУК

*   *   *

Улітку дощі не падають на Херсонщині, земля від спраги розколюється, жовкнуть і в’януть трави. Так коло дороги, як прив’ялу траву, і знайшли бунчужного Захарченка. Коло нього й кінь стояв. Бунчужний утікав, видно, – рука ліва посічена, нижче колін сліди пили (пилити між дошками пробували «радімиє»), а сам бунчужний жовтий, страшний, белькотить обрубком язика, – вирізано гайдамацький язик, – мабуть, сказав їм правду.

Бунчужного знайшли свої, з Першого ж Гайдамацького полку, – поїхали шукать, бо три дні як застава не вертається. А тоді большевики з передмість платили по двісті карбованців керенками за гайдамацьку голову, – воно декому й охота на гайдамацький чуб.

Почали допитуватися, дошукуватися, бачили заставу аж до Анастасіна, а там і слід по них прохолонув.

До Анастасіна – хутенько: Сіпало, Ковтун, Свідзінський, Панченко, бунчужний Безкровний – кубанець, і ще хлопців п’ять із ними сердитих. А провадив хорунжий Завойко, – той багато не говорить.

Їхали степом, вітерець з-над моря свіжий, сонце.

Обернувся Завойко, – далеко на могилі стоїть вартовий гайдамака – в чорній козачці на чорному коні. Майорить, змотується шлик на морськім вітрі, – от як прапор у степу заткнуто.

Коло підніжжя тієї могили вчора аґітатора-анархіста розстріляли. Глянув як вуглинами, – «хай живе анархія!» – крикнув і впав під кулями, руки розкинувши.

Ідуть далі, дорога рівна. З малих сугорбиків жовті ховрашки вискакують, свистять тоненько.

Не говорять, покурюють. А сонце пече аж дзвенить.

Перед Анастасіним хорунжий Завойко зліз води напитися. Коло самотнього журавля – колодязь-копанка без води, тільки в жолобі трохи було. Зачерпнув, напився, глянув, а в тім жолобі в однім кінці черви пливають, а в другім – кров масно блищить. Більш ніхто не напився.

Анастасіно – село велике, кацапське, колонія (що то ними миколаї дорогу Україні до моря перегороджували).

В’їхали кар’єром, – ні, нічого, тихо.

У самім селі чорні хати, без огорожі, дітвора по вулицях бігає, собаки виють.

Одні гайдамаки стали в дворі старости Анастасінського, другі – в сусіда старостиного.

Свідзінський коневі дав їсти, трохи сам підхарчувався, дивиться – узди нема.

А по дворі кацапський «мальчонка» бігає.

Не довго й думав, хап мальчонку бити: де узда? Недовго й бив, – той признався, з соломи витягає. А як витягнув та й каже;

– Як мене не будете бити, то скажу вам хто ваших зв’язав і на Романівку відвіз.

– А хто?

– А мій батько, – каже.

Як почув то Свідзінський – хлопця держить, не випускає. Коня веде і хлопця веде.

– Пане хорунжий, – каже до Завойка, от так і так. Знає, хто наших убив.

У хорунжого Завойка очі вузенькі зробились, бере своїх хлопців, іде до кацапської хати, – кацап є:

– Ти віз на Романівку наших гайдамаків, щоб з них живих шкуру здирали?

Божиться, що ні. Кладуть бородатого в його ж хаті – б’ють. Стогне, покрикує, але каже – не я. Завойко слухав, слухав, спинив.

– Не ти, – каже – віз? Побачимо. Ану, давайте мені шомпола! Побачимо. А ви, хлопці, бить не вмієте.

Б’є твердо. Кацап дебелий, довго держався. Аж спина кров’ю заряхтіла,

– Ти віз наших? – питається Завойко. – Признайся, все одно вмреш!

– Я віз, – каже кацап,

Пустили його. Встав, хитається. 3-під лоба глянув, а потім бух на землю перед хорунжим.

– Все одно, – каже, – знаю, що вмру. Але як на сповіді кажу, – не я вбивав. Моїми кіньми їх відвезено, але не я віз.

І розказує, хто на гроші поластився, хто вночі зі старостою нападав, хто в’язав гайдамаків, хто всіх трьох на віз поклав, на Романівку відвіз і комуністам продав. Все сказав, дихає важко.

Мигнув Завойко на хлопців. Невелика минула хвиля, а вже пов’язані всі тії, що продавали. Кацап правду сказав, – усі признались,

– Пане хорунжий, – кажуть гайдамаки, – чи суд будете судити? Бо вони вже й під вербами поставлені, щоб спідручніш.

– Буду, – каже Завойко. Дивиться на кацапа, ніби зм’як.

– Чого ж ти, – каже, – признався, що ти віз наших?

– Усе одно, – каже той, – як смерть неминуча, то щоб хоч не били.

– А, – каже хорунжий, і згадавши, – а твій син чого так на тебе наговорив?

На теє син той, мальчонка, горбиться, очицями шилує, губою ворушить у кутку. Він там, як його батька били, увесь час стояв і очей не відводив – дивився.

Поглянув кацап на мальчонку – затрусився.

– Я – каже – його недавно побив добре. Так він побожився, що каже: батьку, як прийдуть гайдамаки ще, то я зроблю, що тобі за мене спину киями спишуть. Отак погибаю.

Стоїть кацап, сльози по бороді течуть.

– Ні, – каже Завойко, – не бійся, ти будеш жити.

Тут усі хлопці сміхом трахнули з кацапа, що такого собі сина надбав. І Завойко трохи усміхнувся. Тільки один Безкровний – ні.

Посидів кацап трохи, устав і – до сина.

– Ні, – каже хорунжий Завойко, – поки ми тут, і волосини з голови твого сина спасти не може, а виїдем, – каже, – но, тоді друге діло.

Вийшов із хати швидко. На майдані суд. Діло ясне. Перший староста повис, крикнув тільки. А потім і всі п’ять, що везли, загойдалися.

Жінки голосять, як на похороні.

Постояли гайдамаки, поодгонювали мухи од коней, – і додому, до касарень. Пізно.

А їдучи, почув хорунжий Завойко, що йому з води тієї, що пив, недобре діється. Почув, що пропасниця до нього береться.

Виїхали за село, а він чує: в голові молоти б’ють. Оглядається такий незадоволений, дивиться: бунчужного Безкровного нема.

Питається – де? Десь балкою, кажуть, конем шугонув.

Здивувався на таке хорунжий. Бунчужний Безкровний, – не такий, щоб кидать своїх і шугати не знать куди. Білявий, спокійний, жінка й діти в Майкопі.

– Стійте, – каже, – хлопці, а я подивлюсь де він.

Іде, за голову держиться, оглядається на всі боки, потім обережненько в балку спустився.

Їде, їде підтюпцем і став. Бачить: недалеко стоїть на коні Безкровний з рушницею на перевис, дивиться у городи. По городах між картоплинням біжить мальчонка, а за ним його батько. А що побитий дуже – догнать не може.

Тільки мальчонка ближче добіг, Безкровний його на мушку бере, стріляє: раз, і два, і три. За третім разом уцілив. Той, як заяць, тоненько заплакав, заверещав, через голову колесом покотився і впав, лежить у балці. З картоплиння старий кацап підводиться чорний, як туча, дивиться: звідки та смерть прийшла?

Обертає Безкровний коня, аж бачить стоїть хорунжий такий дивний.

Соромно йому стало.

– Я, пане хорунжий, – каже, – звиніть: одлучився. Бо мерекую я, мерекую: не може ж так буть, щоб син та на батька йшов. У нас кажуть: отець, мать – єдин закон. Єдин закон, – каже, – оставсь іще, пане хорунжий, на світі.

Дивиться на нього Завойко. Чує, що в ньому все мліє. Пропасниця його бере.

– Ех, – каже, – брате, може й так.

І заплющив очі: світа Божого не бачить.

Як же розплющить, то смішно йому. Бо світ так зміняється неоднаково. Раз дуже все велике. Великі коні гайдамацькі, як хмари летять, півнеба застилають, а він лежить на двох кульбаках упоперек, легкий, як віхоть соломи. Або знов, здається йому, душа його відлітає високо, вгору, як жайворонок. Ізгори дивиться на степ пожовклий, широкий, як долоня Божа. А в степу біжать малесенькі коники з людьми. Шлики тих людей здіймаються, палахкотять, як полум’я, і серед порожнього степу, мов смолоскип горить.

У руці Закону.