Притча про інтерв’ю сера Айзека

  Подзвонили з Агенства й запросили на бесіду, тільки попередили, що   переїхали в підземне місто. Я сів у метро,  вийшов на станції Румсос й спустився на рівень 40 метрів, де у  вирубленій  суцільній скелі починалося підземне місто: поблукав трохи завулками, де містилися урядові установи й кафетерії, й нарешті  надибав на бетонний куб Агенства. Колись давно , на поверхні, воно містилося в скляному кубі. Автоматник на вході перевірив моє ІD й відчинив двері. Всередині було затишно, рожево й тепло. Озирнувшись, я напружився: у кріслі ліворуч від входу сидів голий чувак. Натуралістичний манекен, лякаюче схожий на справжню людину – рудий чувак з великим дітородним органом, оточеним червоним волоссям, з виряченими від щастя блакитними очима й безтямною посмішкою. Що за маячня?

  -Подобається? – почув я знайомий голос. Це був Карл Бендет, заступник директора Агенства, мій старий знайомий ще з тих часів, коли він працював у Києві військовим кореспондентом.

  - А чому не дівчина? – спитав я.

  -В тобі живе непереборний самець, - усміхнувся Бендет, запрошуючи мене до свого кабінету. -  Я б теж не відмовився від гарної дівки, але...- він зітхнув, вмощуючи своє дебеле тіло в крісло.

- Але є така потворна річ, як демократія. В Агенстві більшість становлять жінки й вони проголосували за хлопця.

   Він налив з термоса, що стояв на столі, каву, підсунув мені чашку й змінив тон.

   -Є пропозиція, від якої ти не відмовишся.

    Я сидів без грошей , моя родина  застрягла  у Львові, долар був оголошений фальшивою валютою, на честь чого мій рахунок був заблокований,  банки припинили будь-які операції, й тому пропозиція Агенства могла врятувати мене. І тому я намалював на своєму обличчі байдужість, аби виторгувати найвищий гонорар.

  Бендет уважно подивився на мене. Він облисів за той час, що я його не бачив, а невеличкі окуляри, здавалось, приросли до кінчика його носа.

  -Ми виплатимо тобі найвищий гонорар. Ти станеш журналістом номер один у світі. Якщо зробиш це.

  Я продовжував зображати байдужість, хоча серце моє стрепенулося від слів Бендета.

   -Агенство хоче, щоб ти взяв інтерв’ю в Ньютона.

  -Якого ще Ньютона? -презирливо скривився я. – Того репера-придурка, який стрибнув зі сцени й зламав шию своєму фанату?

   Щоправда, заради гонорару я був згоден навіть на це.

   Бендет подивився на мене, як на недоумка.

  -Інтерв’ю у сера Айзека Ньютона, того самого...якому яблуко впало на голову... Так, так. Великий вчений вісімнадцятого століття. Слухай мене уважно. Його недавно воскресили з мертвих. Взяли кістки, ДНК, ну ти розумієш. Поки ніхто про це не знає. Агенство домовилось з урядом Британії про інтер’ю. Перше. За величезну суму. Я запропонував тебе. Згадав, як ти взяв інтерв’ю в диктатора Росії маршала Охлобистіна перед його розстрілом... Не тягни, погоджуйся.  Тебе відвезуть у Ставангер, звідти полетиш до Лондона. Часу обмаль. Сьогодні (він глянув на годинник) о шостій вечора оголошують різдвяне-новорічне перемир’я на два тижні. Треба встигнути. Всі необхідні інструкції тут, - він подав мені невеличкий, розміром з поштову марку, розкладний смартфон виробництва компанії Volvo. Все китайське було заборонено.

  Коли я виходив з Агенства, мені здалося, що рудий голий чувак подивився на мене співчутливо, наче прощаючись назавжди.

                    *   *   *

   На військовому аеродромі в Ставангері мене зустрів малий, майже карликового зросту хлопець у зеленому комбінезоні з нашивками підполковника й емблемою космічної авіації на  лівому плечі:

   - Фрідрих Зауер, - представився він, приклавши руку до стриженої білявої голови. – Я ваш пілот.

     Він повів мене до бетонного бункера повз ряди винищувачів F-47, свинцево-сірий ряд яких був сповнений зловісною силою.

- Нам доведеться летіти кружним шляхом, через Атлантику, - мовив Зауер, підстрибуючи, намагаючись йти зі мною в ногу. – Скагеррак закритий, там китайські підводні човни. Працює наша авіація. Німеччина почала війну з Польщею й тому...

   -Як? – скрикнув я.

   - А ви не чули?

  В цьому клятому світі щодня щось відбувалося таке, до чого не можна було звикнути.

   Зауер зупинився, він зрадів, що я не знав цієї новини.

   -В мене брат служить в Люфтваффе, - гордо сказав він. - Зараз вони бомбардують Варшаву. Йде битва за Кенігсберг. Почалася висадка у Східній Прусії. Поляки масово тікають в Україну. Вони догралися зі своєю високомірністю, провокаціями та знущаннями над німцями.

   Я уявив, що робиться зараз у Львові, як підскочать ціни на житло, куди посунуть далі потоки біженців й пошкодував, що не дізнався – у якій валюті буде мій гонорар? У кронах, глобо чи біткоїнах?

   У напівтемряві  підземного ангара (на дворі вже запали сутінки) стояв наш літак – В-27 Devil X – стратегічний бомбардувальник об’єднаних сил Полярного Сяйва.

  Ого, подумав я, де такі гроші бере Агенство?

  Зауер приставив драбинку до носу літака й привітно запросив:

   -Залазьте.

  Я ледве протиснувся у кабіну й зрозумів, чому ВПС підбирають пілотів-карликів: завузький трикутний простір, в якому стояло крісло пілота, зручне, треба сказати, схоже на човник, в якому пілот катапультується; здивував штурвал управління прямокутної форми, схожий на кермо гоночного автомобіля формули-1; перед пілотом світилися два великих цифрових дісплеї, схожих на монітори комп’ютера, замість десятків колишніх круглих індикаторів та кнопок, від яких можна було з’їхати з розуму. Зауер, який вже зайняв своє місце, показав мені  невеличкий топчан позаду його крісла:

    -Лягайте, тут я відпочиваю під час дальніх маршрутів. Недавно бомбили Індонезію, дві дозаправки  у повітрі, стомився шалено... Але трохи поспав. Цей апарат, - він постукав долонею по штурвалу, - може летіти без пілота...

    Я заліз на топчан, поклав під голову хутряний комбінезон пілота...Ми злетіли дуже легко, вертикально й стрімко. Я моментально заснув і прокинувся від холоду. Почув голос Зауера:  

--Підлітаємо з боку Ірландії. Скоро сідаємо.

                  *   *   *

   Ми приземлилися в Річмонді на полі для крікету; розпочинався дощовий грудневий лондонський ранок; поле було оточене військовими казармами – темночервоними чотириповерховими будинками вікторіанської епохи і наше перебування тут нікого не зацікавило. На мене чекав військовий джип Ленд Ровер захисного кольору, біля якого стояв сержант Джозеф Новак – стара людина  з черевом, яке ледве стягували брезентові ремені; колір його обличчя свідчив про надмірні кількості випитого пива, а дружелюбні очі закисли від ранкової чарки.

    -Вітаю, сер, - хрипко мовив він. – То ви з України?

   -Еге.

   -Моя сім’я походить зі Львова. – сказав сержант, і наш джип рушив з місця. -Ви бачили, яке нещастя?

   Він стукнув кулаком по керму. – Кляті німці знову напали на Польщу. Мій прадід воював з ними. Черчилль хотів  добити клятих тевтонів, але Сталін не дав...

   Новак знав єдине польське слово «курва» і щедро пересипав ним вишукану, як пташиний спів, англійську мову.

   Дід продовжував свою історичну лекцію на тему польсько-німецьких стосунків,  але я його не слухав: жахнувся, побачивши  руїни Лондона, які нагадали мені Київ: розтрощені, спалені будинки, відкриті, без стін, нутрощі квартир з картинами та меблями, дитячі іграшки на хідниках, обгорілі до білості  автомобілі. Шосе в напрямку Кембріджа було вщерть забите автівками та велосипедистами з важкими наплечниками; подеколи траплялися навіть вози, запряжені конями. Замість діжок з пивом, на них сиділи, прикрившися сірими ковдрами, діти.  Вся ця маса  повільно посувалася на північний схід, до рятівної зони Кембріджа. Згідно з Угодами Мадраса – єдиними міжнародними правилами, що так сяк поважались воюючими сторонами –  передбачався  захист від ракетно-дронових атак ста (100) центрів культури і науки на Землі – паритетно по п’ятдесят міст у Північній та Південній півкулях. Кембрідж і Оксфорд належали до тої сотні недоторканних місць. УРОД (Уральська Російська Держава)- те, що залишилось від великої колись країни  - затято нищила Британію, найближчого союзника України.  Уздовж шосе стояли численні комплекси протиракетної оборони та зенітні протидронові батареї, а на зелених пагорбах, ще не вкритих снігом, сумно блукали вівці.

   Через чотири години ми нарешті доп’ялися до Кембріджа, сповненого біженцями. Комунікаційний талант сержанта Новака розкрився  на повну силу: він висунув своє відшліфоване в пабах обличчя з віконця джипа й хрипко, але лагідно, не забуваючи улюблене польське слово,  розганяв дитлахів, які гралися на вузьких вулицях Кембріджа. Нарешті ми побачили середньовічні башти Трініті-коледжу – коледжу Святої та Нероздільної Трійці – Бога-Батька, Сина та Духу Святого.

  Перед бічним входом мене чекала стара леді в чорній мантії з каптуром й змерзлим обличчям, яке складалося зі зморщок і британської імперської величі. Вона суворо оглянула мене, звіривши з зображенням на смартфоні й запросила всередину.  

                           *   *   *

    Я потрапив до високої світлої зали тюдоро-готичного стилю, де минуле застигло у вигляді величних мармурових статуй та бюстів й потемнілих мідних табличок.  Я нарахував вісім постатей, однак лише одна на повен зріст (інші сиділи) гордо вивищувалася перед торцевою стіною Ante-Chapel – Передкаплиці: так звалося це урочисте приміщення. Статуя зображала сера Айзека Ньютона, який тримав у руках винайдену ним призму – прилад для дослідження  світла. З сусіднього залу лунала сумна музика, наче когось відспівували.

   -Знайомтесь, - сказала стара леді. – Сер Айзек Ньютон.

   Її голос прозвучав урочисто , наче оголошення церемонімейстера в цирку, коли на арену вискакують дресировані коні. Я подивився на статую, але леді твердим жестом протоколіста  вказала на скляну кабіну розміром з телефонну будку, яка стояла поряд з постаментом статуї сера Айзека. І яку я не помітив, засліплений величчю  зали. Мені навіть здалося, що повітря тут пахло інакше. Це був запах часів короля Чарлза Другого, його численних коханок та інтриг; такого повітря в наш час не знайдеш ніде.

   -Починайте, – скомандувала стара леді, скидаючи з голови каптур. Її сиве волосся скидалося на суддівську перуку. – Вам дається десять хвилин, отже не гайте часу.

    У скляній кабіні переді мною стояла голограма, схожа на людину; можливо, це була людина, яка скидалася на голограму. Як не як, від часу смерті сера Айзека минуло 332 роки; сер Айзек помер у той далекий  час, коли після смерті Петра Першого розтерзана, поділена по річищу Дніпра Україна, знову обрала гетьмана і знову занурилася в ілюзії майбутньої автономії.

   Я уважно подивився на Ньютона: переді мною стояла невисока на зріст,  кремезна людина в старовинному камзолі, але в блакитних джинсах; на його ногах виднілися старомодні вузьконосі черевики з великими каблуками;  сиве довге волосся спадало на плечі; м'ясисте, нерухоме обличчя, видовжений ніс та чорний незмигний погляд несли в собі таємницю і свідчили  про внутрішню силу цієї колишньої людини.

  -Мілорд, сер Айзек, - вклонився я йому , - від імені Агенства глобальних комунікацій дозвольте висловити...

   -Киньте ці церемонії, - різко перервав мене Ньютон. – Що вам треба? Часу все менше і менше.

   Я заготував дванадцять запитань й озвучив перше:

   - Чи правда, що яблуко впало...

   - Який ідіотизм, - обурився сер Айзек. - Не бажаючи пізнати істину, мерзенний натовп черні  вигадує брехливі плітки, якими намагається підмінити слово Боже.

  - Відкриті вами закони фізики... – я намагався продовжити інтерв'ю згідно з планом, але Ньютон знову рішуче перебив мене.

   - Закони, відомі кожному школяреві, нічого не варті. Істина не в них. Тим паче, я чув, що якийсь Айнштайн довів їхню неуніверсальність.

   Я завбачливо почепив на своєму худі поліцейську нагрудну боді-камеру, яка фіксувала наша розмову; одночасно я  записував  звук на смартфон Агенства. Голос Ньютона був чистий і рішучий, а його похмуре  обличчя було сповнене значущості.

   -Молодий чоловіче, - промовив сер Айзекс після деякої паузи. .- Не перебивайте мене і слухайте уважно. І я розповім вам дещо важливе. Бо в мені мудрість понад усіх живих. Бо я ніколи не вклонявся золотій статуї, хоч і працював на золотий скарб королів. Ті закони фізики й оптики, що їх я відкрив, нічого не варті перед істинами, які таємно збагнув у вічній моїй самотині.

   Мені здалося, що сльози зблиснули на його прозорому обличчі, але то, либонь, була оптична ілюзія – як і все, що відбувалося зі мною того мрячного сніго-дощового дня у Британії.

  - Отож є три головних відкриття, доведених мною математично, шляхом вивчення зашифрованих у Біблії пророцтв. Ви читали Біблію? – раптово спитав він.

    -Дещо читав, - ухильно відповів я. -Дивився мультики на біблійні сюжети...

   -Я так і думав, - сумно похитав головою Ньютон. – Сьогодні я – єдина на Землі людина, яка осягнула глибини усіх таємниць цієї вічної книги. Я довів, що над усіма богами та ідолами  земними – золотими, срібними, дерев'яними, глиняними, яким вклоняються люди, горує Бог Небесний, який створив цей світ, визначив усі закони фізики, алхімії, існування живих істот, народів та держав. Жоден король, жоден Кромвель не сміє порушити його волю. Я винайшов формулу Бога.

  Друге. Я довів, що не існує жодної Трійці, це нонсенс. Йсус – це син людський, посланник Бога на Землі, який не дорівнює Богу. Хіба не дивно, що Йсус народився через кілька тисяч років після створення цього світу? Бог визначив йому строки життя.  І я довів, що дух святий – то вигадка, видіння голови на ліжку, марево...

   -А як же Трініті-коледж? – вражено спитав я. -Адже ви працювали тут...

   - Я мовчав, - сумно визнав сер Айзек. -Боявся. Не схотів бути єретиком. Це мій гріх великий, але тепер я його спокутую... І третя істина. Ви повинні донести її до всіх людей на Землі. Ви і ваше Агенство. Я відшукав у пророка Даниїла вказівку – коли станеться кінець світу. Запам'ятайте: у 2060 році.

   - Стривайте, сер Айзекс, - я хвилювався, бо уявляв, яким бомбовим стане це інтерв'ю у світі, роздертому навпіл  війною, кинутому на край безодні, але все ще зберігаючому останню ілюзію нескінченності життя. – Прошу вас, розкажіть деталі...що саме станеться...в якому місяці? Подробиці...

   -Інтерв'ю закінчено, - почув я жорсткий голос старої леді, який пролунав відчужено, наче дзвін великого дзигаря на башті Трініті-коледжу.

    Всередині кабіни, де стояв сер Ньютон, запанувала темрява, голографічна постать зникла і все це нагадало мені ідіотське шоу Britain`s Got Talent – з його жахливими видовищами індійських ілюзіоністів.

   Надворі сипав мокрий лапатий сніг, вкриваючи Кембридж сірим тимчасовим рядном атлантичної зими.

                 *   *   *

   Карл Бендет призначив мені зустріч на поверхні, у кав’ярні навпроти скляного кубу Агенства. Натовпи  людей з блідими, але радісними обличчями, виповзли на  вулиці з підземель, радіючи перемир’ю, сподіаючись на закінчення цієї сорокарічної війни. Всі дерева – не лише сосни і ялинки – в місті були прикрашені різнокольоровими вогнями, створюючи довоєнну затишну атмосферу свята.

 Над кав’ярнею, в якій чекав на мене Бендет, сяяв неонами величезний рекламний щит, на якому веселі мультяшні тролі, всміхаючись і підморгуючи, малювали  яскравий напис:

  HAPPY NEW YEAR 2060!

Юрій Щербак, письменник, Голова Ради НМФ